Непросто розібратися у масштабах подій на Донбасі з відеокартинки у медіа, тим паче, сидячи на дивані.

  Перетнувши адміністративний кордон Донеччини з боку Харківщини, довкола автотраси пейзаж практично не змінюється. Майже, як і у нас, до самої лінії зіткнення можна спостерігати, як у ці дні цвіте ріпак, зеленіють посіви пшениці та інших культур. Якщо не брати до уваги окуповані терористами міста, то визволена територія, це територія, де діють українські закони, працюють магазини, дотримуються карантинні обмеження.

  До речі, разюче змінюються тамтешні дороги, частина яких була дещо зруйнована під час військових дій, а нині навіть якщо рухатися в напрямку передової, довелося побачити, як ремонтуються шляхи, і, судячи за об’ємами, на будівельно-відновлювальні роботи тут вкладаються чималі державні кошти. Однак, ближче до «нульовки» залишається знищеною інфраструктура, на перехрестях доріг діють блокпости і велика військова техніка зустрічається частіше, а згодом, ближче, починаєш розрізняти й залпи артилерійських систем.

  Ось таким постає обличчя війни на Сході.

  Шлях волонтерів громадської організації «Спілка учасників АТО та інших бойових дій Погребищенського району» Валерія Скомаровського, Олександра Миколаєнка, Сергія Шевчука і автора цієї публікації проліг, як завжди, зовсім поруч із переднім краєм лінії зіткнення. Дорогу вже вивчили, але хлопці можуть пригадати кілька випадків, коли раніше їздили по так званих сірих зонах, то могли й до сепаратистів втрапити! За роки вже доправили бійцям десятки тонн харчів, одягу, ліків, запасних частин до техніки та матеріалів для облаштування бліндажів. Доставляються й іменні посилки від дружин, матерів, сестер, наречених. Охочі їхати є, але це не екскурсія.

  З Погребища виїхали в ніч, тому схід сонця зустрічали вже на околицях Слов’янська, а першу частину гуманітарного вантажу згодом розвантажили бойовим побратимам у районі зони розведення під Золотим. Добратись чим поближче до наших захисників не змогли, бо нічний дощ добряче попсував польові дороги, тому на зв’язок з нами виїхав боєць із позивним «Кіля». Чоловік щиро дякує за продукти харчування, каву, чай, а особливо за поліетиленову плівку для облаштування бліндажів, металеві скоби, цвяхи, сокиру. Пізніше, коли через добу поверталися на Вінниччину, дорогою нас наздогнали фотознімки безпосередньо з бойового підрозділу з передової, де будуються нові бліндажі, і вдячність бійців жителям нашого району за таку суттєву підтримку.

  Далі, минувши кілька блокпостів та здолавши більше сотні кілометрів, ми майже на позиціях військового підрозділу, де зовсім нещодавно загинув від кулі снайпера боєць з Андрушівки Володимир Мовчанюк… Його побратими саме повертались бойовою машиною на передову, отож і пересіклися наші шляхи десь за півкілометра від передової. Із сумом згадали той день, коли трапилася трагедія та обставини загибелі героя, який був відчайдухом, не раз рятував побратимів, досконало володів і стрілецькою зброєю, і мінометом, завжди давав гідну відсіч ворогові, яка запам’ятовувалась тим надовго…

  Серед бійців підрозділу і наш земляк Микола Андріївський. Отож напередодні дня Святого Миколая йому і його бойовим друзям дістаємо із салону авто частку доставленого. Бійці радіють особливо цвяхам. Не перебірливі. Їм просто приємно, що з дому чи від земляків таким чином доставлена вісточка. Для них важливо сісти й поговорити. Про все. Фотографуємось на згадку, а хлопці ще й пишуть на прапорі для тих, хто причетний до збору благодійного вантажу, щирі слова вдячності. Адже вони відчувають і розуміють, що чим далі, то не завжди у далекому від фронту тилу, який вони відстоюють, непросто переконувати людей щось виділити для хлопців в окопах і бліндажах. Люди вже не мають того морального підйому. Спершу багато хто допомагав, бо хотіли швидкої перемоги. А потім, особливо, після мінських домовленостей, війна перейшла у щось незрозуміле, затяжне. Плюс заяви політиків вводять людей в оману. Наприклад, про те, що армія могла б справитись і без волонтерів, що в армії все є, бійці ні в чому не мають потреби.

  Не завжди це так. Допомагати треба! Пам’ятаймо про війну. Її немає тут, бо там тримають оборону. Скільки триматимуть — залежить і від нас. Захисники України як воювали, так і воюють. І якщо раніше, коли особисто був учасником подій на Донбасі у 2015—2016 роках, в підрозділах домінували добровольці або ж мобілізовані різних хвиль мобілізації —чоловіки з певним життєвим та військовим досвідом, то тепер наш спокій забезпечують молоді хлопці…

  Заїжджаємо у розташування наших військовиків у Мар’їнці. Відразу ж ховаємо автомобіль за стінами колишнього інтернату від можливого обстрілу, про це попереджають бійці: територія простежується і прострілюється від териконів з донецького боку. Сьогоднішні захисники тут — здебільшого молодь у віці 23—25 років. Але вмотивовані, уже теж мають власний стержень, не занепадають духом. Заступник командира опорного пункту — вчорашній випускник військової академії, і його бойовий розрахунок з ровесників не приховують здивування, зустрівши нас: давно не бачили у себе волонтерів, тим більше у їхніх умовах — практично на відстані прямого пострілу з ворожого боку. Дякують за гостинці напередодні весняного Миколая, а ще 24-річний офіцер зізнається, що у нього завтра день народження, але на такий подарунок він і не сподівався…

  Після короткої зупинки — шлях на південь. Наступний пункт — військовий підрозділ охоронців небесного простору південного сходу. Тут несе службу наш земляк Богдан Пухкий. Дружня зустріч, низка запитань і відповідей, подяки від військових погребищенській громаді за продукти, нетривалий нічний сон і на світанку дорога до Маріуполя, ще до одного представника нашого краю, який захищає Україну на сході, — контрактника Олексія Хмелівського…

  Далі — шлях на Погребище. Ця поїздка, на щастя, обійшлась без непередбачуваних ситуацій, без ремонтів. За 55 годин, враховуючи зупинки за названими вище адресами, накрутили 2296 кілометрів. При цьому мінімальна кількість зупинок на каву та щоб поїсти гарячого борщу на Херсонщині…

  Зрозуміло, що далася трохи втома, але вона того варта, адже те, що завезли захисникам на схід, вартує того у рази, тим більше зважаючи на те, як дружно цього разу відгукнулись окремі сільські ради та громади району на заклик про збір волонтерської продукції. Адже сьогодні розповідь про поїздку одного екіпажу, інший автомобіль рухався ще одним маршрутом.

  Отож правління громадської організації «Спілка учасників АТО та інших бойових дій Погребищенського району» і бійці з передової висловлюють щиру подяку усім, хто посприяв поїздці. Це працівники Спичинецької, Андрушівської, Збаржівської, Дзюньківської, Сніжнянської, Павлівської, Левківської, Бабинецької, Білашківської, Старостинецької, Гопчицької, Черемошненської і Надросянської сільських рад. Це жителі Морозівки, які відгукнулись на заклик сільського голови Дмитра Шамра і зібрали продуктів та консервації у такій кількості, що практично забезпечили на перспективу ще одну поїздку. Це сільська рада і жителі Ширмівки, які передали воїнам через учасників АТО Олександра Павлюка та Володимира Павлюка різноманітну домашню продукцію. Це керівники сільськогосподарських формувань Олександр Сіренко (забезпечив свининою, яку переробили працівники ресторану «Рось», керівник Ольга Деркач), Іван Бенеда, Олександр Колотуцький, Сергій Пушкар. Це працівники Погребищенського лісництва Іллінецького держлісгоспу та магазини «Іній», «Камелія», «Росинка», «Для вас», настоятель храму Андрія Первозваного ПЦУ отець Петро, координатор спецфонду «СтопВірус» Віталій Донець, колективи КП «Погребищенська ЦРЛ» та КП «Погребищенський ЦПМСД» (головні лікарі Олег Олексієнко та Іван Роздольський), погребищани Василь Петренко, Юрій Карнаух, Микола Нестерук, Сергій Стасюк, Юрій Марчишин, Микола Мотруніч, Наталія Якубівська, Василь Олешко, Ольга Лесик, Сергій Швець й жителі вулиці Молодіжної селища Погребище Перше, Олексій і Світлана Мельники та інші.

  Добро починається з нас…

  На знімках: фрагменти з Донбасу.

  Голова ГО «Спілка учасників АТО та інших бойових дій Погребищенського району» Микола МАЦЕНКО, районна газета «Колос».