Ця пам’ятна дата була встановлена відповідно до постанови Верховної Ради України від 18 грудня 2018 року і відзначається кожної другої неділі вересня .

  Наприкінці Другої світової війни новий польський прокомуністичний уряд, продовжуючи політику міжвоєнного уряду націонал-демократів, мав на меті створити зачищену в різний спосіб від національних меншин, зокрема й українців, моноетнічну державу.

  Так, між УРСР і Польським комітетом національного визволення було укладено Угоду про евакуацію українського населення з території Польщі і польських громадян із території УРСР, внаслідок чого було депортовано українців із територій Лемківщини, Надсяння, Холмщини, Південного Підляшшя, Любачівщини, Західної Бойківщини, де вони споконвіку проживали.

  Територія, на якій відбувалась “евакуація“, охоплювала землі Ряшівського, Люблінського і Краківського воєводств. Її поділили на 15 районів, де працювали так звані польсько-українські комісії. До їхніх повноважень входило збирання заяв від місцевого населення щодо виїзду, підготовка списків переселенців і евакуаційних карт, організація транспорту, тощо. Одна українці не виявили добровільне бажання на переселення, тож польська влада вдалася до насильницьких дій.

  На вищезгаданих територіях повністю ліквідували українське шкільництво, будь-які прояви організованого українського громадського життя, дискримінували українців під час проведення аграрної реформи, ввели непосильні обов’язкові податки та знищували Українську Греко-Католицьку Церкву.

  На першому етапі, який тривав від 15 жовтня до 31 грудня 1944 року, вивезли понад 20 тис. українців, переважно мешканців Холмщини, що найбільше постраждала від антиукраїнських дій Польщі. Після Холмщини депортація продовжилась на Лемківщині, у Надсянні та Західній Бойківщині. На цьому етапі – від січня до кінця серпня 1945 року – переселили 229 685 осіб. З вересня 1945 року “евакуацію” проводили три спеціально підготовлені дивізії Війська Польського.

  Кілька разів термін виселення українців продовжували, і офіційно депортація закінчилася у червні 1946 року. Хоча фактично зачистка тривала ще до кінця липня. Загалом у 1944-1946 рр., за даними офіційних джерел, на територію УРСР було депортовано 482,8 тис. осіб.

  У 1947 році тих українців, що відмовились виїжджати до СРСР, польська влада в ході операції “Вісла” депортувала на північ і захід Польщі. Тоді впродовж кількох місяців примусово вислали майже 150 тисяч українців.

  Обмін прикордонними ділянками державних територій СРСР і Польщі. 1951 рік

  Останньою територіальною корективою між двома державами стала “Угода між СРСР та Польською республікою про обмін ділянками державних територій” від 15 лютого 1951 року, в Польщі відома під криптонімом “Akcja H-T 1951” .

  У статті 1 Угоди йшлося про те, що СРСР передає ПР у порядку взаємного обміну ділянку державної території в Дрогобицькій області площею 480 квадратних кілометри. Це більшість сіл Нижньоустрицького, частина Хирівського, Стрілківського районів «із 97-ма свердловинами і добовим дебетом нафти 85 тонн». В ст. 2 говорилося про те, що ПР передає СРСР державну територію в Люблінському воєводстві загальною площею також 480 кв. км. Це гміни Кристонополя, перейменованого в УРСР на Червоноград, Белза, Хоробріва та Угніва, де були значні поклади кам’яного вугілля й зручне для СРСР залізничне сполучення. У протоколі до договору зазначено, що кожна сторона безкоштовно передає іншій кооперативно-колгоспну, кооперативну, загальносуспільну власність, а також, що сторони мають право вивозу рухомої державної, кооперативно-колгоспної, кооперативної та інших форм власності.

  Населення Західної Бойківщини з радянського боку і Забужжя з польського стало заручником ситуації. Сторони домовилися не тільки про передачу території, але й про взаємне переміщення населення за шість місяців. Наслідком даної угоди стало переселення майже 16 500 польських громадян і 33 тисячі українців Нижньоустрицького, Хирівського та Стрілківського районів Дрогобицької області та з міста Нижні Устрики. Майже всі переселені бойки були примусово скеровані у колгоспи південних областей: Миколаївської, Одеської, Сталінської (Донецької) та Херсонської. У Дрогобицькій і Львівській областях дозволили поселитися лише нафтовикам, залізничникам, службовцям, медикам, вчителям.

  13 червня розпочалося переселення. У кілька етапів під конвоєм людей звозили на залізничні станції та упродовж кількох тижнів у товарних вагонах везли на південь України.

  У селах півдня бойкам обіцяли надати новозбудовані будинки. Проте до початку зими житло отримала лише четверта частина новоприбулих. Бракувало будівельних матеріалів, тому переселенці тіснилися в будинках місцевих степовиків або мешкали у коморах, стайнях, землянках. Люди потерпали від нестачі продовольства, відчували посилену увагу органів безпеки.

  Незвичний для горян спекотний і посушливий клімат, відсутність церков і духовних осіб, неприйняття місцевими їхніх релігійних настанов і традиційної обрядовості, постійний брак води та деревини – усе це сприяло тому, що більшість переселених бойків, які мали родичів чи знайомих у західних областях, почали мріяти про дорогу на захід. На заваді стояли колгоспні обмеження і заборони повернення переселенців.

  Навесні 1952 року до забузьких сіл, які увійшли до СРСР, цілими колгоспами примусово переселяли бойків із прикордонних сіл Турківщини і Старосамбірщини Львівської області. Нову прикордонну територію використали для заселення та сільськогосподарського освоєння новоствореного Забузького (пізніше – Сокальського) району Львівщини.

  Польська влада збудувала на новоотриманій території Сяну одну з найпотужніших в Європі гідроелектростанцій – Солинську ГЕС. Для будівництва затопили кілька сіл, у яких до депортації кількісно домінувало українське населення. Пішли під воду гори й навіть частина лісу. Нині Солинське озеро (Бещядське море) - найбільший у Бещадах туристичний об’єкт, на берегах якого розташовані численні бази відпочинку, яхт-клуби тощо.

  Детальніше: https://uinp.gov.ua/informaciyni-materialy/vchytelyam/metodychni-rekomendaciyi/pamyataymo-pro-deportaciyi-1944-1951-rokiv